Телескоп зібрав світло. Що саме ми виміряємо?
На одній камері видно плямку далекої галактики. Інший прилад показує смугу з темними й світлими лініями. Третій знаходить залежність сигналу від повороту поляризатора. Дзеркало могло бути тим самим, але записи відповідають на різні питання. Куди поділася звична фотографія й звідки взялися нові відомості?
Телескоп збирає та спрямовує випромінювання; науковий прилад вибирає, яку його властивість розділити або порівняти; детектор перетворює взаємодію з випромінюванням на запис. Зображення зберігає просторовий розподіл, фотометрія вимірює яскравість у визначеній смузі, спектр розділяє довжини хвиль, а поляриметрія порівнює стани поляризації. Більша кількість пікселів сама по собі не додає всіх цих можливостей.
Пройдемо шлях від поглинутого фотона до цифрового відліку, розберемо будову різних приймачів і подивимося, що перед ними роблять фільтр, спектрограф та аналізатор поляризації. Корисні передумови — сигнал, роздільність і шум та фокус, окуляр і камера. Видимі математичні гілки можна пропускати: вони перевіряють приклади, але не приховують головного пояснення.
Від ока до платівки й електронної матриці
Око давало безпосереднє враження, а малюнок зберігав роботу спостерігача. Фотографічний запис дозволив накопичувати дію світла під час експозиції та повертатися до матеріалу пізніше. Розвиток сухих желатинових платівок у 1870-х спростив астрономічну фотографію. Великі архіви скляних негативів стали способом порівнювати небо протягом десятиліть, зокрема змінну яскравість зір. Історія колекції Harvard Plate Stacks.
Платівка не видавала таблицю зарядів: після експозиції й проявлення треба було виміряти фотографічне почорніння та пов’язати його з яскравістю. Чутливість емульсії й умови проявлення також входили в результат. Автори DASCH: обробка фотографічних платівок. Перехід до електронного приймача змінив сам спосіб читання: накопичений сигнал можна було вимірювати електронікою й зберігати чисельно.
В історії CCD корисно розвести задум і демонстрацію. Нобелівський матеріал відтворює нотатки Willard Boyle та George Smith від 8 вересня 1969 року з початковим ескізом, а демонстрацію CCD у відеокамері відносить до 1970 року. Основою стало кероване перенесення пакетів заряду. Нобелівський комітет, с. 5–6.
Інший напрям — активний піксель із місцевим перетворенням заряду на напругу та інтегрованою електронікою. У повідомленні JPL від 20 червня 1995 року описано CMOS Active Pixel Sensor команди Eric Fossum для компактних систем із малою потужністю. Це історична віха певної розробки, а не твердження, що всі CMOS-пристрої виникли саме тоді або що CCD відразу перестали бути корисними. Первинне повідомлення JPL.
Те саме джерело можна описати різними даними
Зображення показує, де виник сигнал на площині приймача. Якщо підсумувати калібровані відліки джерела в обраній спектральній смузі й урахувати фон, отримаємо фотометричне вимірювання. Повторення в часі дає криву блиску. Простий фільтр пропускає певний діапазон хвиль; один піксель за ним зазвичай не повідомляє окремо довжину хвилі кожного видимого фотона.
Спектр показує, як сигнал розподілений за довжинами хвиль. Лінії допомагають досліджувати склад, фізичний стан і рух речовини. Наприклад, довга щілина STIS дозволяє порівнювати спектри різних ділянок протяжного об’єкта. Поляризація додає відомості про стан електромагнітного поля: зміна сигналу після аналізатора допомагає досліджувати розсіювання, геометрію пилу чи, зі спеціальними моделями, магнітні поля. Її не можна звести до іншого кольору пікселя. NASA: які дані утворює STIS, STScI: поляриметричні вимірювання.
Три представлення одного умовного джерела
Контрастніші клітинки означають більший сигнал. Очікувані швидкості лічби: центр плями 31.831 фотона/(s·pixel), увесь об’єкт 200 фотонів/s. Спектр: фотонів/(s·nm); поляриметр: фотонів/s. Кути аналізатора: 0°→120, 45°→110, 90°→80, 135°→90.
Умовне джерело на рисунку має той самий сумарний потік у трьох представленнях. Проте двовимірна плямка, спектральна крива й залежність від кута — різні способи впорядкувати інформацію. Це синтетичні очікувані сигнали ідеального приладу, а не три справжні спостереження зорі.
Піксель збирає носії заряду, а не маленькі картинки
У фотодіоді поглинутий фотон може створити рухомі електрон і дірку. Електричне поле допомагає розділити й зібрати носії, перш ніж вони рекомбінують. Для видимого світла в кремнієвому приймачі ми часто рахуємо зібрані фотоелектрони. Дірка тут означає відсутність електрона; вона поводиться як рухомий додатний носій, а не як фізичний отвір у пластинці.
Накопичений заряд змінює електричний стан вузла. Зчитувальна схема перетворює цю зміну на напругу; аналогово-цифровий перетворювач, АЦП, записує числовий відлік. Тому фотон, електрон і цифровий відлік ADU/DN — різні одиниці на різних етапах. Однакове число ADU у двох камерах не гарантує однакового заряду або потоку з неба. Потрібні коефіцієнт перетворення, час експозиції й калібрування. STScI: фотодіод, поле й напруга.
У гібридному ІЧ-детекторі чутливий шар і кремнієва схема зчитування можуть бути різними деталями. Між ними є окремі індієві контакти для пікселів. Фотон поглинається в активному матеріалі; далі до електроніки передається електричний сигнал. Малювати той самий фотон, який проходить усі шари аж до цифрового кабелю, було б помилкою. NASA: шари гібридного детектора Webb.
Гібрид: поглинач, контакти й схема читання
- Падаючі фотони · фотонів/s
- Зібраний заряд · e⁻
- Напруга вузла · V
- АЦП → цифровий відлік · ADU
CCD переносить заряд; активний CMOS читає пікселі локально
У CCD електроди створюють потенціальні ями, де збирається заряд. Зміна напруг послідовно переміщує пакети до виходу: рядок передається в регістр, звідти заряди доходять до підсилювача. Це схоже на організовану передачу порцій, але всередині рухаються носії заряду в напівпровіднику, а не самі комірки. Реальні CCD можуть мати кілька виходів. Пастки заряду й неповне перенесення спотворюють слабкий сигнал. Виробник: структура й перенесення CCD.
У типовому активному CMOS-пікселі фотодіод пов’язаний із місцевою схемою перетворення на напругу. Перемикачі вибирають пікселі, а підсилювачі й АЦП колонок можуть працювати паралельно. Не треба переносити весь кадр через довгий ланцюг зарядів до одного виходу. Однак паралельне зчитування колонок не означає, що всі пікселі будь-якої CMOS-камери одночасно починають і закінчують експозицію. Особливості затвора й режиму читання перевіряють окремо. Hamamatsu: активні пікселі й колонкова електроніка.
CMOS насамперед називає технологію мікросхем; у камерах так зазвичай називають відповідну архітектуру сенсора. Вона не визначає єдиний матеріал поглинача. Зокрема, гібрид HgCdTe може мати CMOS-схему зчитування. Тому запитання «ІЧ чи CMOS?» змішує різні ознаки. Для вибору порівнюють конкретні квантову ефективність, шуми, рівномірність, швидкість і насичення в потрібному режимі. STScI: HgCdTe разом із CMOS MUX.
Матеріал і виробництво визначають, що дійде до сигналу
У кремнієвому приладі потрібні керовані напівпровідникові ділянки, ізоляційні шари й упорядковані електроди або транзистори. Їхня геометрія задає збирання, зберігання та зчитування заряду. Для світла важливий і шлях до чутливої області: електроніка з переднього боку може затуляти її. Зворотне освітлення після відповідного потоншення відкриває інший шлях; просвітлювальні покриття зменшують відбиття, а товщина активного шару впливає на поглинання. Жоден із цих прийомів не дає однакової ефективності на всіх довжинах хвиль. CCD: структура, переднє й заднє освітлення, виробник про чутливість і покриття.
Конкретний приклад гібридизації дає WFC3/IR. Для нього HgCdTe вирощували молекулярно-променевою епітаксією на ZnCdTe; після вирощування формували імплантовані області та контакти. Окрему CMOS-мікросхему поєднували з детектором індієвим контактом на кожен піксель; після гібридизації підкладку видаляли. Це документована технологічна послідовність цього виробу, а не рецепт із довільними дозами легування й температурами для будь-якої матриці. WFC3: матеріали, вирощування та складання гібрида.
Після інтеграції потрібна перевірка сигналу: чутливість залежно від довжини хвилі, відмінності між пікселями, залежність від експозиції, темновий струм і шум читання в заданому режимі. Дефект контакту, пастка носіїв або нерівномірний коефіцієнт перетворення — це різні причини поганого кадру. Виробництво чутливого шару й подальше калібрування не можна замінити лише більшим числом комірок.
ІЧ-матриця, мікроканал і сцинтилятор розв’язують різні задачі
У близькому ІЧ використовують, зокрема, HgCdTe: співвідношення ртуті й кадмію дозволяє змінювати довгохвильову межу чутливості. У Webb такі гібриди працюють у ближньому ІЧ, а MIRI використовує кремній, легований арсеном, Si:As. Це прилади з провідністю домішкової зони, чутливим і блокувальним шарами; вони відрізняються від ближніх ІЧ-фотодіодів HgCdTe. Поле спрямовує звільнені носії до зчитування, а структура обмежує небажаний темновий сигнал. Охолодження також є частиною приладу. Гібриди можуть дозволяти неруйнівні повторні зчитування до скидання: так відстежують накопичення сигналу й раптові стрибки від космічних променів. Але нелінійність і післядія сильного освітлення лишаються причинами окремої перевірки. NASA: різні поглиначі Webb, STScI: Si:As IBC у MIRI. Докладніше діапазон розглянуто в статті про інфрачервоні телескопи.
В УФ можливе окреме підсилення кожної події. У STIS фотокатод MAMA звільняє фотоелектрон; мікроканальна пластина множить електрони, а анодна система визначає місце імпульсу. Для FUV використано CsI на вході MCP, для NUV — Cs₂Te на внутрішньому боці вхідного вікна. Це лічба подій, із власними обмеженнями швидкості й яскравості, а не нескінченний запас електронної ями CCD. Події можуть накопичуватися в зображення або записуватися з координатами й часом. STScI: будова й режими MAMA.
У сцинтиляторі внесена енергія спершу породжує світловий спалах, який читає інший приймач. У калориметрі Fermi LAT кристали CsI(Tl) читаються фотодіодами; разом із трекером це допомагає оцінювати енергію й напрямок початкового гамма-фотона. Оптичні фотони всередині кристала — вторинний сигнал. NASA: детектори LAT.
Це не вичерпує приймачів усіх діапазонів. Наприклад, ALMA має охолоджувані радіочастотні вузли, перетворення й оцифрування перед корелятором. Вимірювальний тракт там організовано інакше, ніж у прямому оптичному зображенні. Оператор: Front End і Back End ALMA. Отже, вибір починається з потрібного випромінювання й інформації, яку треба зберегти.
Поглинання ще не гарантує корисного відліку
Квантова ефективність, QE, описує результат перетворення падаючих фотонів на зареєстрований сигнал. Для нашого простого оптичного прикладу QE=0.8 означає 80% ймовірності отримати зібраний фотоелектрон від падаючого фотона. Для високоенергетичних фотонів або приладу з внутрішнім підсиленням заряд на подію й визначення квантового виходу потребують окремого уточнення. Чутливість залежить від довжини хвилі; високе пікове значення QE не описує всю смугу. Виробник: QE та спектральна чутливість.
Разом із джерелом надходить небесний фон. Додаткові носії можуть виникати без освітлення — це темновий струм. Зчитування додає власний шум електроніки. Навіть абсолютно сталий середній потік має статистичні коливання числа зареєстрованих подій. Відняти середній фон або середній темновий сигнал корисно, але це не скасовує випадкових коливань уже виконаної експозиції.
Охолодження може зменшувати темновий струм; воно не прибирає фотонний шум джерела та не гарантує найкращого результату в будь-якому режимі. Важливі температура, час, спосіб читання й потрібна спектральна смуга. Hamamatsu: темновий струм і види шуму, с. 17–18.
Відгалуження · З формуламиНеобов’язкове поглиблення; основна лінія триває нижче.
Рахуємо електрони й шум окремо
Власний приклад стосується одного пікселя: на нього падає від джерела Φ_(s) = 200 фотонів/s, від неба Φ_(b) = 50 фотонів/s; задано η = 0.8, темновий струм d = 0.1 електрона/s і шум одного читання r = 3 електрони rms. Для експозиції t очікувані числа електронів:
S = ηΦ_(s)t,; B = ηΦ_(b)t,; D = dt.
Беремо незалежні пуассонівські події й незалежний шум читання, точно відоме середнє фону, лінійний ненасичений тракт перед АЦП. Тоді:
SNR = (S)/(√(S + B + D + (r)^(2))).
За t = 5 s маємо S = 800, B = 200, D = 0.5; дисперсія становить 1009.5 електрона², шум 31.773 електрона rms, SNR≈25.179. Дробове D — середнє багатьох можливих експозицій, не половина електрона в окремому вимірюванні. Віднімання B та D зменшує середній відлік, але їхні внески в дисперсію лишаються.
Якщо той самий загальний час розділити на n окремих кадрів, замість (r)^(2) з’явиться n(r)^(2). Розбиття може допомогти уникнути насичення або відкинути пошкоджений кадр, але має ціну повторного читання. Скінченний вимір фону, похибки калібрування та квантування АЦП тут не включено. Формула для окремих кадрів не є універсальним описом шуму складного неруйнівного зчитування. Три безшумні представлення джерела на попередньому рисунку — інший приклад; там 200 фотонів/s розподілені між усіма просторовими пікселями. Шумова модель та її складові.
Яскравий піксель може впертися у дві різні межі
Фізичний вузол накопичення має обмежений запас заряду — full well. Окремо АЦП має скінченний діапазон кодів. Коефіцієнт перетворення g часто задають кількістю електронів на один крок ADU: що менше електронів припадає на код, то швидше він зростає при тому самому заряді. Сигнал може обрізатися на АЦП ще до фізичного переповнення пікселя. Після насичення втрачається співвідношення між потоком і записаним значенням: однакове максимальне число може приховувати різну яскравість.
Динамічний діапазон порівнює верхню й нижню корисні межі вимірювання. В ідеалізованому режимі з малим темновим сигналом його іноді оцінюють відношенням full well до шуму читання. У реальній задачі додаються фон, нелінійність, режим електроніки та потрібна точність. Бітність файла чи АЦП сама по собі не дорівнює корисному фізичному діапазону. Виробник: saturation charge і dynamic range, с. 15 та 18.
Заряд у пікселі та межа цифрового відліку
| Час · s | g · e⁻/ADU | Заряд · e⁻ | Код · ADU | SNR | Стан |
|---|---|---|---|---|---|
| 5 | 2 | 1000.5 | 1000 | 25.179 | Лінійний |
| 100 | 2 | 20010.0 | 10505 | 113.083 | Лінійний |
| 100 | 1 | 20010.0 | 16383 | — | Обрізання АЦП |
Відгалуження · З формуламиНеобов’язкове поглиблення; основна лінія триває нижче.
Чому 14 біт не означають 16384 електрони
Нехай у власній моделі повна яма W = 30000 електронів, АЦП має b = 14 бітів, коефіцієнт g = 2 електрони/ADU, а сталий цифровий зсув C_(0) = 500 ADU. До обрізання й округлення очікуваний код для заряду N:
C = C_(0) + (N)/(g).
Найбільший код — 16383, тому дозволений заряд обмежений меншою з двох величин:
N_(lim) = min[W, g((2)^(b) − 1 − C_(0))].
Для цих параметрів обмежує W. За 100 s попереднього прикладу загальний заряд джерела, неба й темнового струму становить 20010 електронів, а код — 10505 ADU. Якщо змінити лише g до 1 електрон/ADU, яма ще не переповнена, але очікуваний код 20510 уже обрізається до 16383. Формальний аналоговий SNR після такого обрізання не характеризує збережене зображення.
За постійного середнього темпу 200.1 електрона/s очікувана межа W досягається приблизно за 149.925 s; для g=1 межа АЦП — за 79.375 s. Це межі середнього навчального розрахунку, не гарантовані безпечні експозиції: випадкові відхилення й нелінійність реального приладу потребують запасу. За шуму r=3 груба read-limited оцінка діапазону дорівнює 10000 у першому режимі, але близько 5294 з урахуванням АЦП у другому.
Піксель відбирає пробу вже сформованої картини
Мала комірка дає дрібнішу сітку на зображенні, але не виправляє дифракцію, аберацію, атмосферне розмиття чи тремтіння монтування. Якщо оптика розмазала точку, додаткові пікселі докладніше описують цю пляму. Надто грубі комірки, навпаки, можуть втратити інформацію, яку оптика ще передавала.
Зі зменшенням пікселя світло того самого джерела розподіляється по більшій кількості комірок. Для сумарної фотометрії їх можна об’єднати, але треба врахувати шум і спосіб читання. Кількість мегапікселів, розмір поля й оптична роздільність — пов’язані, проте різні характеристики.
Відгалуження · З формуламиНеобов’язкове поглиблення; основна лінія триває нижче.
Переводимо мікрометри пікселя в секунди дуги
Для центрального пікселя шириною p на плоскій фокальній поверхні ідеальної центральної проєкції з фокусною відстанню f кут між напрямками на його краї:
θ_(px) = 2arctan(p)/(2f) ≈ (p)/(f).
Кут у радіанах; один радіан має приблизно 206265 секунд дуги. Власні p = 5 μm та f = 1 m дають близько 1.031 arcsec/pixel. Піксель 10 µm при тому самому f дає приблизно 2.063 arcsec/pixel; дзеркало від цього не змінилося. Для іншої точки поля дисторсія й проєкція можуть змінювати локальний масштаб. Не слід змішувати цей кутовий крок із шириною спектральної лінії в нанометрах.
Спектрограф упорядковує хвилі до їхнього поглинання
У звичайному щілинному спектрографі телескоп утворює зображення на вхідній щілині. Вона вибирає вузьку смужку об’єкта. Коліматор перетворює пучок від вибраної точки на приблизно паралельний; диспергувальний елемент, наприклад ґратка, спрямовує різні довжини хвиль по-різному. Камера спектрографа — тут фокусувальна оптика — збирає розділені пучки на детекторі. Електронна матриця поглинає вже просторово розкладене світло. ESO: будова й геометрія спектрографа, с. 12 та 19.
Волокно може передати світло до входу приладу, де його вихід грає роль джерела для подальшої оптики. Наприклад, HARPS отримує світло через пару волокон — об’єктне й опорне. ESO: волоконне живлення HARPS. Одна проста щілина або волокно не зберігає всю двовимірну картину об’єкта автоматично. Довга щілина зберігає одну просторову координату вздовж себе; багатоелементні системи й інтегрально-польові прилади організовують додаткові просторові канали.
Від щілини до розділених фокальних точок
Фільтр може обмежити небажану смугу й допомогти уникнути накладання порядків ґратки. Щілина має компроміс: вужчий вхід може звужувати апаратну лінію, але відсікає частину світла й сильніше залежить від наведення та атмосферного зображення. Після складання перевіряють положення щілини, колімацію, фокус камери, пропускання й калібрування довжин хвиль за відомими лініями. Чітка механічна посадка не замінює перевірки спектра. ESO: щілина, seeing і детектор, с. 19–20.
Відгалуження · З формуламиНеобов’язкове поглиблення; основна лінія триває нижче.
Положення спектральних плям випливає з геометрії
У власній схемі світло падає нормально на пропускальну ґратку з періодом d_(g) = 10 μm. Для порядку m і довжини хвилі λ різниця ходу від сусідніх штрихів задає:
d_(g)sinβ = mλ.
Показано m=1 та 450/550/650 nm. Кути β становлять приблизно 2.579°/3.153°/3.727°. Для параксіальної фокусувальної камери з f=100 mm умовні точки фокуса лежать на 4.505/5.508/6.514 mm від осі. Лінзи моделі діють у параксіальному наближенні, кути тут менші 4°; товщина, аберації та ефективність порядків не розраховуються. Дифракційний кут перевіряється різницею фази між штрихами, а сходження променів — незалежною матрицею перенесення.
Це не точна копія STIS чи дзеркальної схеми з презентації ESO. Відбивальна ґратка має іншу геометрію знаків; переносити формулу без визначення падіння й нормалі не можна. Нульовий порядок не дає такого розкладання, а інші порядки можуть накладатися за довжинами хвиль. ESO: дифракція та рівняння ґратки, с. 10–12.
Крок спектральної сітки ще не є роздільною здатністю
Навіть дуже вузька вхідна лінія на виході має скінченну ширину. Форма цього відгуку — апаратний профіль; його задають щілина, дифракція, оптика й детектор. Зручна міра ширини, FWHM, — відстань між краями на половині висоти піка. За тієї самої довжини хвилі вужчий відгук відповідає більшій спектральній роздільній здатності R. Дві близькі лінії можуть зливатися в одну широку пляму. Більший масштаб зображення на матриці або програмне додавання точок не відновлює вже втраченої відмінності.
Дисперсія пов’язує положення з довжиною хвилі, а крок вибірки задає, скільки нанометрів припадає на піксель чи спектральний відлік. Щоб описати апаратний профіль, потрібна достатня кількість проб. Але дрібний крок сам по собі не робить профіль вузьким. На рисунку дві однакові умовні лінії проходять через два різні апаратні профілі, з однаковим загальним потоком і спільними шкалами. Параметри цих профілів задані окремо від попередньої геометричної схеми ґратки; це не два заявлені режими того самого приладу.
Той самий потік, різна ширина апаратного профілю
Синя крива: R=1000, FWHM=0.5 nm. Руда: R=5000, FWHM=0.1 nm. Вертикальний пунктир — вхідні довжини хвиль; для цих ліній загальний потік однаковий.
Відгалуження · З формуламиНеобов’язкове поглиблення; основна лінія триває нижче.
Що саме стоїть у знаменнику λ/Δλ
Спектральна роздільна здатність часто записується як безрозмірна величина:
R = (λ_(0))/(Δλ).
Треба визначити Δλ. У нашому прикладі це FWHM, повна ширина на половині максимуму гаусового відгуку на одну нескінченно вузьку лінію. Це практична конвенція характеристики апаратного профілю, а не твердження, що всі критерії розділення двох ліній тотожні. ESO також описує оцінку R за FWHM калібрувальних ліній. ESO Data Products Standard v6, с. 37, SPEC_RES.
За λ₀=500 nm ширини 0.5 nm і 0.1 nm дають відповідно R=1000 та R=5000. Власні вхідні лінії на 499.85 і 500.15 nm мають розділення 0.30 nm; у ширшому відгуку вони зливаються, у вужчому видно два піки. Числовий інтеграл обох спектрів зберігає той самий потік. Крок 0.025 nm давав би 20 відліків на ширину 0.5 nm, але не змінював би R=1000. Це спектральні величини; піксельний масштаб у секундах дуги описує іншу координату.
Поляриметр порівнює орієнтації, а не фарбує кадр
Звичайний приймач інтенсивності не визначає повністю стан поляризації світла. Перед ним ставлять оптичні елементи, які перетворюють цю відмінність на різницю інтенсивностей. Лінійний поляризатор пропускає відповідну проєкцію поля. Поворот аналізатора дає кілька порівнюваних вимірювань; призма Волластона може одночасно розділити два ортогональні стани на різні зображення.
У реальному поляриметрі часто є фазова пластинка, або ретардер, перед розділювачем. Вона змінює відносну фазу компонент поля й дозволяє модулювати стан, який потім прочитає аналізатор. В EFOSC2 півхвильову пластинку застосовують для вимірювань лінійної поляризації, чвертьхвильову — кругової. Саме обертання простого лінійного поляризатора не визначає кругову компоненту. ESO: ретардери й Волластон.
Потрібні також напрямок відліку кута, узгоджені експозиції й пропускання каналів. Похилі дзеркала й детектор можуть додавати власну інструментальну поляризацію або змінювати фазу. Вимірювання стандартів із відомою поляризацією та неполяризованих стандартів допомагають відділити об’єкт від приладу. Це причина калібрувати весь тракт, а не тільки один придбаний поляризатор. STScI: інструментальні ефекти ACS.
Відгалуження · З формуламиНеобов’язкове поглиблення; основна лінія триває нижче.
Чотири кути аналізатора відновлюють I, Q та U
Параметр I описує загальну інтенсивність, Q та U — дві лінійні компоненти відносно заданих напрямків, V — кругову. В ідеальному аналізаторі з кутом α очікувана інтенсивність одного виходу:
I_(α) = (I + Qcos2α + Usin2α)/(2).
Для протилежного ортогонального виходу сума завжди дорівнює I. У нашого синтетичного джерела I=200, Q=40, U=20 фотонів/s і V=0, ідеальна ефективність дорівнює 1. Аналізатори 0°/45°/90°/135° дають 120/110/80/90 фотонів/s. З нормованих на той самий час і пропускання вимірювань:
I = I_(0) + I_(90),; Q = I_(0) − I_(90),; U = I_(45) − I_(135).
Частка лінійної поляризації та її кут:
p_(L) = (√((Q)^(2) + (U)^(2)))/(I),; χ = (1)/(2)atan2(U,Q).
Отримуємо pₗ≈0.224, або 22.36%, і χ≈13.283° від заданого нуля, із неоднозначністю 180°. Для нульової лінійної компоненти цей кут не визначений. При повністю лінійному стані формула переходить у закон Малюса; для неполяризованого або чисто кругового світла простий лінійний аналізатор дає сталу половину I. Саме тому V не можна знайти з цих чотирьох чисел.
Це власні ідеальні кути й безшумна реконструкція. ACS, наприклад, має поляризатори з номінальними кутами 0°/60°/120° та потребує своїх коефіцієнтів ефективності, витоку й орієнтації. Статистичні похибки також треба враховувати, особливо для малої частки поляризації; реальний аналіз не зводиться до підстановки сирих кодів у ці рівняння. STScI: IQU та калібрувальні поправки.
Прилад вибирають за питанням і перевіряють як цілий тракт
Для пошуку слабкого об’єкта потрібні придатна смуга, низький фон і достатній сигнал. Для швидких змін важливі часова розмітка, читання й накладні витрати. Для близьких спектральних ліній потрібні вузький і відомий апаратний профіль та належна вибірка. Для поляриметрії — порівнянні канали й контроль інструментальних ефектів. Жодна окрема етикетка «більше мегапікселів» або «нижчий шум» не розв’язує всі задачі.
Корисне приймання розділяє перевірки. Кадри без світла показують фон електроніки й темновий сигнал у заданих умовах. Рівномірне освітлення перевіряє відмінності між пікселями й лінійність. Відомі спектральні лінії перевіряють шкалу та ширину відгуку; поляризаційні стандарти — весь аналізатор із телескопом. Значення треба прив’язувати до температури, режиму й дати калібрування. Докладне перетворення таких вимірювань на кінцеве зображення й колір потребує окремого розбору.
Власні числа й рисунки тут є навчальними моделями, а описи виготовлення — розбором документації. Фізичного виготовлення або вимірювання характеристик конкретної камери не виконували. Головна відмінність уже зрозуміла: телескоп доставляє світло, а вибраний вимірювальний тракт вирішує, які його властивості стануть перевірними даними.